Роксоляна Шимчук: «Колекціонерство — це стан душі…»

620true dots bottomright 420true false 800http://bulbanews.ru/wp-content/plugins/thethe-image-slider/style/skins/frame-white
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide1
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide3
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide4
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide2
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide5
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide6
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide7
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide8

 

Їх називають одержимими і фанатиками своєї справи, вони мають особливе чуття на речі старовини і у своєму захопленні можуть дати фору багатьом музейним працівникам. Не тільки зберігають від знищення культурні раритети, але дають їм друге життя та популяризують їх. Більше того, багато з них стають меценатами, і рідкісні артефакти повертають назад державі. У сьогоднішньому номері ми розпочинаємо рубрику «Приватна колекція», де розповідатимемо про найцікавіші збірки та їхніх господарів. Стартуємо з української майстрині Роксоляни Шимчук та її колекції старих вишитих сорочок.

 

Роксоляно, за своє життя ти встигла зібрати десятки, якщо не сотні вишитих сорочок і не тільки. Цікаво було б почути, як прийшла до колекціонерства? Можливо, отримала в спадок раритетні бабусині сорочки і це стало поштовхом… Чи побачила річ, повз яку вже б не змогла пройти…


— Ні, я почала збирати, ще коли була студенткою. Спочатку була така мрія мати автентичний український стрій. На той час я входила до «Студентського братства» — молодіжної організації. Разом з іншими вона була своєрідною альтернативою комсомолу. Ми з друзями проводили просвітницьку діяльність: мали концертну групу і популяризували українську пісню. Саме тому я дуже хотіла мати такий народний костюм. Першу правдиву українську сорочку, не сучасну, а старовинну, я собі купила на фестивалі «Червона Рута», що проходив у 1989 році. Це було таке національне піднесення, ми поїхали туди і там мені вдалося придбати стрій: горбатку, сорочку та крайку. Взагалі, хто хоч раз тримав у руках стару сорочку розуміє, що це спинити не можна. Це закладено якимось генетичним кодом чуття до тих речей. Ти розумієш, що кожна інакша, кожна глибока і кожна дуже красива і різна. Це не той кіч, який продається зараз. Одним словом, хто відчує це один раз, то потім спинитися уже годі… Я це говорю не тільки про себе, а маю досвід від спілкування з іншими.

 

Часто доводиться виступати у ролі такого собі експерта з вишивок?


— Так, до мене зараз приходять люди і просять підібрати стрій, щоб не мішати регіони. Чи, скажімо, порадити до якої сорочки пасуватимуть коралі, або ж намисто. Буває так, що мені приносять якусь сорочку. Я бачу, що вона ну дуже вже гарна, але такий тип в моїй колекції уже є. То я починаю дзвонити по знайомих, по приятельках і кажу: «Беріть, беріть бо це дешево, бо такої більше уже не буде…».  У результаті дуже багато людей біля мене «присіли на голку», як то кажуть (сміється). Я ніколи не пробувала наркотики, але мені здається, що це стан, якийсь близький до того. Якщо знаходиш якусь рідкісну сорочку, якої у тебе ще нема, то ти такий піднесений, в ейфорії, без вина п’яний. Такі речі гріють, це важко пояснити… Колекціонерство — це стан душі… Я думаю, що такий стан задоволення можна отримати саме від речей, якими ти хворієш. У даному випадку я хвора давніми вишиванками і справді на свята позичаю людям поносити їх, щоб усе це не просто лежало у скрині, а щоб усі бачили, який наш народ багатий, який він глибокий.

 


Як позичаєш? Даруєш?


— Ні. Позичаю, без грошей, поносити. Як казав Вінні-Пух «безвозмездно»… Дуже не люблю, коли сорочка виглядає як зі старшого брата чи з молодшої сестри. Коли вона замала чи завелика. Сорочка — це дуже красиво і вона має лягти по фігурі, щоб була до лиця. Кожній жінці чи кожному чоловікові пасують різні сорочки. Комусь пасують стримані кольори, а комусь навпаки, барвиста сорочка. Комусь пасують геометричні рисунки, а комусь великі квіти. Це ж настільки велике різноманіття…

 

Чекай, ти так і не доказала, то свої сорочки позичаєш людям на якісь свята чи як?


— На Великдень, на останній дзвоник, на якийсь фестиваль. Правда, почали звертатися до мене вже абсолютно чужі люди. Спершу позичала усім, а тепер зрозуміла, що ради з тим не дам і почала так трошки «урізати»… По-перше, це такі речі, що навіть якщо захочу потім знайти їх, то уже не знайду. Давати зовсім чужим не хочу.

А що є родзинкою колекції?


— Це дитячі строї. Діти, одягнені в українські костюми, яким по 100-150 років — це щось надзвичайне. Подумаєш, яка праця туди закладена і як ці діти архаїчно виглядають… Одягнеш їх у стрій і вони одразу змінюються. По малюках це видно особливо, бо їм пасують усі строї. Це так цікаво спостерігати за дитиною, яка міняється у тебе на очах.

 

А у твоїй колекції тільки вишиті сорочки чи є і інші речі?


— Ні. Якщо вдягати, то треба вдягати увесь стрій: горбатки, запаски, крайки, кожушки.

 

—  А які сорочки мають найцікавіший орнамент, де вони ще найбільше збереглися?


—  Я не можу сказати, які сорочки найбільше люблю. Є просто такі більш брендові вишивки, як от тернопільська чорна вишиванка. Вона справді дуже достойна, бо там вишивали фантастично. Дуже часто люди приходять і кажуть: «Я хочу саме таку сорочку!». Потім бачать, яке є насправді різноманіття і змінюють свою думку, бо усвідомлюють, що їм пасує зовсім інше. Дуже розкішною у тому плані є Буковина, Східна Україна. Полтава зі своїми рукавами широкими, як степ. Я не можу сказати, що я найбільше люблю. Кожна сорочка є індивідуальна і дуже різна. У мене є сорочки з Лемківщини, з наших втрачених земель, вони також своєрідні. Гуцулія — це взагалі щось ексклюзивне. Їх треба розглядати у строї, бо тоді усе виглядає досконало. Костюми народ підбирав століттями: форму, колористику. Не те, що регіон від регіону, а село від села відрізнялося.

 

 

—  Зараз, коли підбирають одяг, орієнтуються на моду, на зручність… Наскільки колись це був важливий атрибут у побуті? Туди ж закладали символи, обереги, ті самі солярні знаки.


— Звичайно, що закладали. На Різдво була одна сорочка, на Великдень — інша. Вони різнилися не тільки орнаментами. Можна дуже добре спостерігати, що сорочки зимові ті, які мали Різдвяні символи. От зірки на Гуцулії, то вони носилися з кептарями і відповідно, на грудях менше вишиття. Сорочка, яка носилася влітку, на Великдень, то там груди уже більше вишиті через те, що кептар не одягали. Про це можна годинами розповідати. Дуже шкода, що зараз уже так не вишивають. Колись робили для себе, а тепер на продаж. Хоча, ще збереглися чудові майстрині, які зберегли техніку, стиль. Я стару сорочку «бачу». Я відчуваю її по полотні, по нитках, по усьому. Енергії, що аж випромінює.

 

Можна окремо говорити про обереги, які вишивали на сорочках. Часто навмисне допускали асиметрію, бувало, що у районі талії вишивали якусь там квіточку, хрестик, щоб вроки не бралися. Крім того, у невидимих місцях, де ніхто не бачив, траплялося так зване «Дерево життя». Якщо сорочка переходила від матері до доньки, то остання мусіла вишити чи шматочок орнаменту, чи бодай кілька хрестиків. Робилося для того, щоб одяг набув уже її енергії. Буває, що на одній сорочці, там, де ніхто не бачить, є по 3-4 різних орнаменти…

 

У мене є одна сорочка із сухозлотом — таким дротиком. Ним вишивали тільки у кінці XIX- початку ХХ століття. Зараз це ніхто не повторить і це є ознакою давності. Так у мене є сорочка, яка є без сухозолота вгорі, на самому орнаменті, а там, де «Дерево життя» уже ця золота нитка проходить…

 

Маю унікальну сорочку XIX століття, то нею мили підлогу в селі. Що характерно було — коли я захотіла її забрати собі, то та молода пані взяла з мене гроші, бо побачила, що мені то треба! Але все ж було більше добрих і щирих людей! Вони не тільки сорочки віддавали, а й годували та залишали на ніч двох студенток, що мандрували селами. Майже в кожній хаті пропонували випити молока зі свіжим домашнім хлібом. Образи деяких господарів сорочок до цього часу стоять перед очима…

 

Але все ж сорочки, які врятувала від небуття є чимось особливим для мене… Тоді відчуваєш свою причетність до вічного… Причетність до збереження чогось надзвичайно глибокого і важливого!…

 

Мабуть це найважливіше у колекціонерстві, що речі, які вже могли  б бути втраченими,  стають в ряд з іншими скарбами твого народу. Вони стають неоціненним надбанням, яке будуть відчувати наступні покоління. Саме ці скарби свідчать, що українцям є що показати світові! Я пишаюся, що належу до цього народу!

 

 Cловничок:


Горбатка — прямокутний шматок тканини, яким огортають стегна. Один або дві кінці горбатки підгортаються і закріплюються тканим поясом або вузькою крайкою.

Запаска — жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру, що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки. Вона була поширена майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Часто передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині.

Крайка — жіночий пояс із грубої (переважно вовняної) кольорової пряжі.

 

Текст: Степан Грицюк

Фото: Юрій Гелитович   

Читайте на эту же тему:

система комментирования CACKLE