Село Демня: ті, що оживляють каміння

620true dots bottomright 420true false 800http://bulbanews.ru/wp-content/plugins/thethe-image-slider/style/skins/frame-white
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide1
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide2
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide3
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide4
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide5
  • 5000 fade false 60 bottom 30
    Slide6


Унікальне село Демня на Західній Україні існує вже сотні років. Такого населеного пункту не знайдеш більше ніде у світі. У ньому живуть десятки майстрів, які заробляють собі на прожиття обробкою каменю. З нього самоуки виготовляють раритетні скульптури, відомі по всій Україні. Причому, роблять їх «на око», без будь-яких попередніх креслень чи гіпсових форм. Прийшло натхнення, беруть у руки молоток з долотом – і гайда за роботу. Свій фах умільці передають від батька до сина, тож там уже сформувалися цілі династії майстрів. Таке ексклюзивне захоплення має своє пояснення: Демня розташувалася поблизу багатих родовищ вапняку. Близькість покладів каменю і визначила заняття мешканців.


Ми приїжджаємо до Демні із самого ранку. Перше, що впадає у вічі — це величезний білий кар’єр, де метушиться кілька робітників. Століттями люди добувають у ньому каміння, але запаси вапняку практично не вичерпуються. Місцеві жартують, що вистачить на хліб і воду не тільки їм та їхнім дітям, але і далеким нащадкам. Мовляв, головне, щоб знайшлися охочі працювати, бо з кожним роком це ремесло відмирає. Старі обробляти тверду породу уже не можуть, а молодші не хочуть, бо шукають для себе більш привабливого і легкого заробітку.

 

Вузькими вуличками, оминаючи мілкий потічок, ми прямуємо до одного з найшанованіших майстрів. Це Степан Янів, якого давно знають по всій країні. Чоловік робить не тільки скульптури, але й цілі пам’ятники. Народного умільця застаємо саме у майстерні. З-під його рук на світ народжується черговий шедевр. Це Матір Божа із дитиною. Постаті, підставка для них, філігранно оповита виноградом колона — усе зроблено з суцільної кам’яної брили. Як це вдається майстрові, нам не вкладається у голові. Чоловік сміється і каже, що це одна з найпростіших робіт, а бувають і значно складніші.

 

—     Будете мене фотографувати? То почекайте, нехай я одягну на голову бриль, щоб бути колоритнішим. Тільки дивіться, бо він має зверху великі дірки, щоб не було видно, бо потім будуть люди сміятися. Я у цій майстерні кожного дня працюю. Так звик, що без каменя не можу і дня прожити. Останнім часом створюю не надто великі скульптури, але були і гігантські. Найбільша, яку виготовив, важила щонайменше 50 тонн. Це пам’ятник князю Святославу. Щоб зробити його, мусів наймати помічників. Блоки були такими величезними і важкими, що сам ради точно б не дав. Працював над ним чотири місяці, але результат вражає. Той пам’ятник, то моя найбільша гордість…

 

Майстер зізнається, що він самоук і жодних спеціальних навчальних закладів не закінчував. Таким заняттям зацікавився зовсім випадково. Одружився з дівчиною, у якої цим займалася сім’я. Родина і привчила юнака до складного ремесла. У результаті цій справі віддав тридцять п’ять років свого життя. Каже, що хоч воно і пробігло ніби одна мить, але встиг зробити десятки скульптур. Тепер вони розкидані по багатьох селах та містечках і нагадуватимуть про свого творця ще багато часу.

 

—     Я даю їм гарантію щонайменше сто років, — розповідає Степан Янів. — Це ж камінь, дуже стійка порода. Колись, недалеко від нашого села, знайшов старовинну скульптуру Іоана Хрестителя, то вона була датована 1806 роком, але таке враження, ніби зроблена вчора. Хіба що трохи потемніла від часу, бо ж стоїть під відкритим небом. Я хочу, щоб різьбу по каменю переймала і молодь, тому всіляко популяризую цей промисел. У нашому селі є кар’єр і це дуже хороша перспектива. Не треба їхати шукати хліба у чужі світи… Зрозумійте, що справа навіть не в грошах, а у престижі. Ти ж бо робиш щось таке, що мало кому до снаги повторити. У мене є зять, то я спеціально притримую його біля себе, щоб мати кому передати свій фах…

 

 

«Умільців стає все менше», — додає ще один мешканець Демні Ярослав Верещинський. Чоловікові можна повірити, адже йому уже 77 років, тож встиг побачити чимало, а відповідно порівняти має з чим.

 

—     Я, — розповідає він, — ніколи у житті не працював за ескізом, а одразу брався за камінь. Якщо перед тим робити гіпсову модель, то це займає дуже багато часу, таке заняття досить марудне, бо спершу треба виліплювати фігуру з глини, потім переносити на каркас у гіпс, а вже потім втілювати у камені. По традиції, як мене вчили предки, роблю одразу. Скажу вам відверто, що перша робота завжди виходить доброю, друга — ні, третя — як і перша, уже добра. Головне виховати у собі любов до каменю. Ти живеш з ним, думаєш про нього, засинаєш з ним. Усе наше село з того і живе, то наш перший і другий хліб. Скільки скульптур зробив за життя не знаю. Порахувати важко. Підіть, подивіться на цвинтар, вони практично усі там…

 

Про специфіку Демні місцеве кладовище справді розповість якнайбільше. Це такий собі некрополь в мініатюрі, музей кам’яних скульптур під відкритим небом. Там ви не знайдете жодного стандартного надгробку, бо кожна робота ексклюзивна і є справжнім витвором мистецтва. Не дивно, адже місце останнього спочинку своїх родичів, друзів та сусідів майстри намагалися увіковічнити якнайкращою скульптурою. Так, щоб не було соромно перед нащадками. Умільці навіть розповідають про цікаву традицію, яка зародилася між ними. Раз на рік йдуть на кладовище, щоб показати свої твори і подивитися на роботи колег.

 

Кам’яні скульптури, розташовані там, потемніли від часу і негоди. Розумієш, що у цьому місці вони доречні як ніде більше. Прийде час і вони точно стануть об’єктом дослідження для мистецтвознавців.

 

Текст: Степан Грицюк

Фото: Юрій Гелитович

Читайте на эту же тему:

система комментирования CACKLE